Понеділок, 16.09.2019, 03:04
| RSS

20146, с.Молодецьке, Маньківський район, Черкаська область, Email: molodsh@ukr.net тел. (04748)71540

Сайт Молодецької загальноосвітньої 
школи І-ІІІ ступенів

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 311
Статистика сайту

Прозові твори

До Шевченківських днів

Я – українець. З глибин родоводу

Немає нічого милішого за рідний барвінковий край. На все багата моя країна:безмежні степи, зелені ліси і доли, широкі поля, глибокі мо­ря, високі гори, блакитні небеса. Нічим її Бог не обділив. А найголовніше — це люди. Які вони!.. Щирі, веселі, спостережливі, мудрі, відверті, талановиті, роботящі, вільнолюбиві, сміливі! Для них: закон - правда, дух - сила, життя - воля. І скільки їх! Григорій Сковорода, Іван Франко, Леся Українка, Олександр Довженко, Василь Стус, Ліна Костенко,.. У самому серці України, в її палкій, чистоголосій душі б’ється джерело Шевченкового слова, вічного слова, вірного слова, слова, яке стодзвонно бринить любов’ю до святої, нездоланної ніким і ніколи Батьківщини. Тарас Шевченко – Людина, після якої пішли Люди, що горять полум’ям віри, надії, сподівання на краще, п’ють із джерела того силу, і вона нескінченна. Її п’єш – хочеш ще, вона манить простотою і водночас багатогранністю, яка несе кожному своє, кожен знаходить у тих гранях джерельної води свою долю. А хто відкрив його, той  відчув смак слова великого Кобзаря, сам тримається поруч, черпаючи щодень істини. Шевченкове життя — зразок патріотичного служіння Вітчизні. Його поема "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм... моє дружнєє посланіє" — це твір, що заклав підмурок національної честі українців, бо втілює минуле, сучасне й майбутнє нації. Ця поема — своєрідна програма національно-культурного, соціального й політичного визволення України. Поет вірить у незнищенність її духовного потенціалу. Наприкінці твору закликає українців обійнятися, брататися, щоб ожила справжня, велика і непорушна єдність національної родини, щоб тихий, ясний світ засяяв над державою.

Я пи­шаюся, що народився і живу в цій  чудовій, багатій, мальовничій, славній країні, на землі, «що освятив Тарас своїми муками-ділами, що окрилив  громовозвукими словами».  Тут корінь роду українського , що сягає сивої давнини. Тут народилися мої діди і прадіди, живуть і працюють мої батьки, тут мої шкільні вчителі й друзі, тут могили близьких і рідних .  

І я  зріс серед лісів і вод

В селі, де хліба дух нетлінний,

Де стежки губляться в сади –

Тут  мій початок України

          Холодний Яр,   Замкова гора, Долина троянд, Канівські гори, Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка», дендропарк «Софіївка»,.. – це наша Черкащина. Серед її  таких визначних місць є дорогі  й для мене місцинки : Герасименків ліс, Ґардовий шлях, річка  Рудка, Павлів яр, Белебенівське поле, урвище Кабакове, Касірів, Петровичів і Мартинів  ставки, берег між ними  і хата, як на  хуторі (та ще й на горбку), моїх бабусі Тані і дідуся Міші, де одного разу 9 березня з’явився на світ я і разом зі мною - святе почуття до рідного краю, що керує  моїми вчинками, оберігає від негараздів, направляє життя гідним шляхом  ось уже дев’ятнадцять років. Кланяюся розкішним вербам і високим тополям, слухаю трепетний спів солов’я, припадаю до милої серцю, як і колись Тарасові, землі.

Люблю тебе,

Вітчизно, мила Україно,

Бо щастя жити ти мені дала.

А коли наступає казкова і сповнена дива нічна тиша, високо - високо  мерехтять зорі, ніби хтось усіяв небо золотою пшеницею, а між тим золотим засівом усипав борошном чи найбілішою сіллю широку небесну стежину – Чумацький шлях. Далекий і безмовний світ... Скільки не літай між зорями думками, немає йому кінця - краю, зате є початок.

Молодецьке - серця мого  перлина.

Берегтиму тебе все життя!

Ти - це вся моя добра родина,

Ти - це світле моє майбуття.

Школа, друзі, щоденні уроки,

Безтурботне дитинство моє,

У майбутнє життя перші кроки!

Ти - це все, що було в мене й є!

               Для мене, як і для  кожної людини, дорога у великий світ починається від отчого порога, який ми звемо домівкою, своєю малою батьківщиною.

Тут від землі по сонцю і по зорях
Мій древній рід через віки росте.

      З бабусиних розповідей знаю, що  «наш родовід іде від плуга, від рала і від лемеша. Предок мій споконвіку сіяв хліб…». Мої прапрадіди Матвій і Григорій , прадід Михайло, прапрабабці Наталка і Ганна,  прабабка Ганна (по маминій лінії), прапрадіди Гнат і Микола, Левко і Арсентій, прапрабабки Ярина і Векла,прадіди Лук’ян і Павло та прабабці Ганна і Дуня (по татовій)  були одвічними хліборобами, мали багато дітей. Прадід Михайло рано оженився, бо сутужно жилося, і почав господарювати. Його сім'я жила також дуже бідно. Збудували собі хату, а потім, коли діти поодружувались, то і їм п’ятьом.  Найстарша дочка, мамина тітка Ганя, почала працювати в колгоспі з чотирнадцяти років, має нагороду «Ветеран праці». Рятуючи дітей від повоєнного голоду, прадід Михайло відвозить сина Василя у Західну Україну. Згодом цей хлопець стане першим комбайнером у нашому районі і отримає орден «Знак Пошани». Мамин дядько, дід Іван, і найменша дочка, моя бабуся Таня, отримали музичну та педагогічну освіту, чим дуже гордилися прадід і прабаба, які працювали не покладаючи рук. Прадід Михайло мав запальний характер і був завзятий до роботи. Дуже добра прабабка Ганна виготовляла на домашньому верстаті доріжки, килими. Вишивала  гарні рушники і навчила цього доньок Ганю і Таню, а ті - своїх дівчат. У нашому фотоальбомі  ще збереглася пожовкла від часу світлина, на якій – батьки моєї бабусі Тані, що, як згадує вона, любили вечорами піти в гості чи до себе їх запросити і брали з собою мою ще маленьку маму, яка пам’ятає, що баба дуже любила  співати, і, як тільки розпочне якої тужливої, то вона зразу в плач. Зате й бабуся Таня, і мама також гарно співають: колись у хорі та в ансамблях «Освітянка» і «Стежина», а зараз – для душі і нас.

Мамин батько, мій дідусь Міша, народився в останній рік другої світової війни і виховувався у дитячому будинку, тому про його рідних нам нічого невідомо. Із Сміли він прибув у ці краї на військову службу, тут зустрів мою бабусю Тетяну й одружився. Він мав професію газоелектрозварника (цю стежку обрав для себе  мій брат Вадим) і був військовим кухарем найвищого розряду. Першою у них народилась моя мама, потім дядько Сашко, покійний дядько Василик, тітка Оля. Татова мама, а моя теж співуча і така завзята й непосидюча  до цього часу бабуся  Ніна (обожнюю спілкуватися з нею: вона шанує і знає всі релі­гійні та народні свята, цікаво про них розповідає. На Великдень розмальовує надзвичайно красиві писанки, навчила і мене), працювала на фермі біля корів, потім у ланці, обробляючи на полі цукрові буряки, ще й робота вдома, діти, тому, як розповідає нам тато, його виховувала баба Ганка, що мала п’ятьох доньок та чотирьох синів і «тримала хату за чотири кутки», вміла вправно ловити рибу, любила, щоб на землі все «проізростало», а дід Лук’ян господарював на пасіці. Тато мій теж з ранку й до пізньої ночі працює в полі, так любить щось вирощувати. Він – тракторист ТОВ «Світанок», де  поважають його  за професіоналізм і дружню підтримку. Та й сусіди нерідко приходять за порадою чи допомогою. Мені подобаються хвилини, які ми проводимо разом. Особливо приємно спостерігати, як тато працює. Що б він не робив, - а може «до ниточки» розібрати й скласти магнітофон, комп’ютер або мотоцикл, з електрикою на «ти» чи по господарству, - з усім справляється  з легкістю, красиво й упевнено. А головне — працює з повною віддачею. І тоді вже не можу встояти без діла, а тим більше відмовитися від роботи. А ще, як тато, дуже люблю природу і риболовлю. Це від нього мені притаманно помічати довершену й неповторну красу землі рідного краю : як плаче дерево від радості, коли приходить весна, як у розквітлому соняшнику трудиться бджола,..            
      Обожнюю і шаную українські свята, які в нас відзначають, бо всі вони пов'язані з господарським життям та побутом українців. Мені цікаві українські прикмети,  повір'я,  забобони,  пов'язані з днями тижня, природними явищами, предметами побуту, одягом тощо. Скільки їх знають мої бабусі Ніна і Таня та їх сестри! Я також надзвичайно люблю наші українські страви, зокрема  молодецькі закуску і затірку, та щоб м’яса побільше. А які смачнющі вареники і пиріжечки з різними начинками виготовляє моя мама! За вуха не відірвеш нас із  татом і старшим братом, рідню пригощаємо. А ще мені самому подобається куховарити. Родичі кажуть, що це від діда Міші, нині вже покійного маминого тата. Як покійний дід Василь, батько мого тата, і мамин дядько Іван, що колись працював завідуючим сільського Будинку культури та керував духовим оркестром (обидва грали на гармошці),  люблю музику. Як тітки Оля (по маминій лінії) і Таня (по татовій) та  дядьки Вітя, Ваня й Альоша, татові брати,  займаюся спортом, особливо до вподоби волейбол,  футбол і теніс. Як вони, я справедливий, товариський, подільчивий, люблю гумор і сам жартую, читаю вірші, співаю і танцюю. Рідні кажуть, що я завзятий, енергійний, запальний, все роблю швидко. Знаю, що це в імені моїм. Таке моє коріння, й таке моє життя!

Мій древній рід відроджується в дітях
і множиться безмежно на землі.

         Щасливий, бо маю можливість простежити одного предка за іншими і обгорнути сивий час простирадлом юності та пишаюся своїм родом і тим, що й наша родина є частинкою великого українського народу, бо ми любимо ту землю, яка нас зростила і дає наснагу для життя. Як і великий земляк наш Тарас Шевченко, вболіваємо за долю рідної землі. Адже до сьогодні Україна належить людям, для яких вона ніколи не стане тим, чим була для Кобзаря, що писав-таки про наш народ. Всі його персонажі і позитивні, і негативні живуть у сучасному українському суспільстві. І досить дивним здається , що з якогось часу у нашому світі любов до Батьківщини, до жінок, до друзів стала чимось таким, над чим можна глузувати. Але ж , як казав Тарас Григорович, «невесело на світі жить, коли нема кого любить». Візьмімо кожний від нього хоч часточку любові, -самозреченої, святої,- і Україна житиме. Будучи  продовжувачем прекрасних та величних традицій своїх пращурів і творцем майбутнього, звертаюсь до історичного минулого української нації. Осмислюючи її духовні цінності, хочу  бачити у своїх співвітчизниках кращі риси наших предків - носіїв гуманності, волелюбності, справедливості, патріотизму, «на сторожі» коло яких колись своє «поставив слово» Тарас Шевченко.

         Переконаний, що ніщо так не впливає на формування національної свідомості, як рідне слово, від якого «серце б’ється, ожива». Воно -  чистилище душі нашої, колодязь невичерпної краси, яка не дає обірватися струнам національним. Це мова землі і вітру, сонця, росинки і травички. А бере вона силу з людського духу, з любові до землі, з нашої історії, непересічних символів родовідної пам'яті: маминої пісні, батькових порад, дідусевої казки, бабусиної вишиванки, доброго слова сусіди, незамуленої  кринички на березі, фотокарток найдорожчих людей. Ще з ранніх літ полонило мене чудодійне українське слово, що, немов оте чарівне євшан – зілля, прищеплює любов до рідного народу, до правди, до свободи. А  мої бабуся - Дика Тетяна Михайлівна, мама – Полюга Людмила Михайлівна і тітка (мамина сестра) – Близнюк Ольга Михайлівна – вчителі української мови та літератури, чиї імена занесені до Почесного списку вчительських династій області, є носіями цього слова. Захоплюючись поезією Лесі Українки, я збагнув красу рідної землі і те, що  в ріднім краї «навіть дим солодкий та коханий». Рядки  Дмитра Павличка про рідну домівку, про слово, без якого ми – неміч, пробудили в мені почуття гордості за свій народ. А яким червоним намистом, достиглою калиною виграють вірші Ліни Костенко , тривожать душу, дають прозріти людині.  Радію, що рідна мова моя – українська, я вільно володію нею. Її ніколи не забував і бабусин брат Андрій, нині вже покійний, який  зразу після школи залишив рідну домівку, де жила багатодітна родина землеробів Михайла і Ганни Диких. На даху товарного вагона подався на  Донбас у м. Макіївка навчатися у ремісничому училищі, по закінченню якого працював помічником паровоза на металургійному заводі. Потім була служба у морських силах (російське місто Анапа і острів Шікотан на Курилах). Після демобілізації завітав у гості до родичів у м. Владивосток, які допомогли здобути вищу юридичну освіту. А потім було м. Хабаровськ, з яким він пов’язав своє подальше життя, працюючи  суддею міста, очолював земляцтво, а коли дуже рідко відвідував Молодецьке, то  спілкувався з рідними і  односельцями лише українською, багато знав і гарно співав українських пісень, у яких, як він казав, наша мова ллється струмочками, чистими-чистими, ніжними, зворушливими. Так, за Україною її цінують, там її признають як одну з найкращих, а у нас соромляться і зневажають, ганьблять та осуджують, споганюють і забувають. Як мені прикро, коли  чую, що українська мова – це не престижно, модніше розмовляти російською. І не важливо, що в розумінні  моїх однолітків чи й старших за віком людей «російська» звучить, як «український суржик», головне, що це «майже російська» – зате ж круто!  Страшно, що так швидко і легко руйнується те, що створювалося віками. Наші предки тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали людьми без роду – племені.

Якщо позабудеш стежину до хати,

Яку дитинчам навпростець протоптав,

І матір, і рід свій, і слово крилате,

То, значить, чужинцем бездушним ти став.

Отже, правду треба шукати на власній землі, силу слід черпати, спираючись на свій народ, надію варто берегти у серці рідної сторони.  Великий Наставник і Пророк, Тарас Григорович  у посланні «І мертвим, і живим…» закликає від інших  брати найкращі здобутки культури, вивчати досягнення світової науки, але, навчаючись чужому, народжувати власну мудрість, яка не суперечитиме своєрідності  тонкої душі нації, не пригноблюватиме істинну історію і не стане тлумачити її так, як це зручно іншим. Шевченко – сучасник кожної епохи, а його поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Тарас Шевченко — це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, у чому черпа­ють сили і надії. У глибини майбутнього слав поет свої не­похитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів пер­ший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Вдивляюся у нинішній день. Кругом кажуть: «У нелегкий час живемо. Час тривог і надій. Час, коли на вівтар дня покладено совість і закон». Але ж і раніше було всього. В шанобі схиляю голову перед величчю предків наших. Снагу для душі черпаю із коренів  їхньої віри, що в єдину правду зливається.    Налаштований на добро, злагоду, надію на те, щоб залишити по собі справжній слід, гідний поваги нащадків. Маю справжні ідеали людей і завжди прагнутиму приносити користь своєму народові, своїй Вітчизні. Берег свого майбутнього мрією оповню, що моя Батьківщина завжди буде запашною квіткою, небесним світилом, променем любові, який супроводжуватиме мене впродовж життя.

Хай чують всі – і друзі, й вороги,
Що Україна вічна, незнищенна!


Ярослав Полюга, учень 11 класу                    

Молодецької ЗОШ І – ІІІ ступенів, 2013 – 2014 н.р.                   

Подяка за роботу над сайтом
Турченку Тарасу та Головатому Віталію
Copyright Karpenko © 2019
Мапа сайту